Галина Журба ― це літературний псевдонім письменниці, справжнє прізвище якої ― Домбровська Галина Маврикіївна (по чоловікові Нивинська), народилася 29 грудня 1888 року на хуторі Олександрія, поблизу села Соболівка в заможній сім’ї.
Мати належала до ополяченого українського роду Копистенських. Вона не обмежувалася домом та домашніми обов’язками, хоч народила четверо дітей, була оточена поклонниками і товариським життям. Освіту здобула домашню. Мати хотіла, щоб діти знали польську і французьку мови, вміли грати на фортепіано, хоча і не цуралися української мови.
Умови виховання могли б виробити з Галини Домбровської типову панночку-шляхтянку, але в ній була закладена більша енергія. Дівчина мала змогу добре приглянутися як до панського життя з його виїздами, з верховою їздою, пікніками, полюваннями, фортепіанними концертами, так і до зворотного його боку з економами, сценами побоїв селян. Жадібно слухала дівчина сімейні перекази, чарувалася українською мовою, придивлялася до побуту селян.
Нажаль точно прослідити життєвий шлях письменниці до 1912 року не можливо. Вона сама писала: „Двічі починаю писати свою автобіографію і двічі її трачу. Волинь – Львів 1930-1939, потім Криниця 1940-43. Остання згоріла у варшавській пожежі”.
Відомо, що вона була допитливою, цікавою. Її зачаровувала природа хутора, що оточувала письменницю в дитячі роки.
Писати почала ще в батьківському домі.
У січні 1912 року приїхала до Києва, оселяється в готелі „Ермітаж”, де її тітка Наталія Сіпайло була управителькою. Навчалася писати на машинці. Згодом отримала посаду машиністки в польському технічному бюрі „Лодинський і син”.
Друкується в „Українській хаті”, яка на той час була найпоступовішою, революційною трибуною молодих письменників.
В Києві знайомиться з Микитою Шаповалом, Борисом Лазаревським (російський новеліст української крові), Іваном Карпенком-Карим. В кінці травня 1914 року повертається додому на хутір. Там від батька дізнається про війну (Австрія оголосила війну Сербії). У цей важкий час між трьома силами: Соболівкою, Побіркою й Брідком ― серед густого лісу в пустій хатині потай зробили для селян читальню. Повернувшись до Києва дізналася про цілковитий розгром „Української хати”. Навесні 1915 року Галина Журба разом зі своєю подругою Явдошкою Квіткою відкрили бюро перекладів та передруку на машині. Найняли на Хрещатику, 43, три великі кімнати на першому поверсі. На вивісці вогненними буквами на темному тлі „Первое Киевское бюро переписки на машине и переводов на всех языках”. Люди всіляких націй, культур, професій йшли до них з усілякими перекладами, літературними творами, дописами... Але бюро через декілька місяців збанкрутувало. Тоді Галина Журба, щоб заробити на життя, змушена була йти вчителювати.
По третьому році війни вона мешкала у Ніковських, Олександрівська 21, в домі Монтовичів, де Ніковський був виховником її сина, і займав з родиною ціле помешкання.
Найтяжчим і найтрагічнішим роком для письменниці виявився 1917-й рік: уночі 29-30 вересня у своїй хаті, був замордований скритовбивцями її батько.
Післявоєнні роки виявилися досить важкими: нестача грошей, злидні. Після роботи у „Всевидаті” Галина Журба ходила по дворах рубати дрова, з пилкою і сокирою за плечима. Її редакторська місячна платня ― 500 карбованців, і стільки ж коштує фунт хліба в Києві на базарі. Тому, щоб хоч трохи покращити життя, вона була змушена займатися важкою чоловічою працею. Не завжди за свою працю вона отримувала гроші, ― інколи з нею розраховувалися сніданком, обідом чи вечерею.
Та важке життя не відгородило Галину Журбу від літератури. Разом зі своїми друзями-письменниками вона зустрічалась у клубі „Кривому Джімі”, де відбувалися авторські виступи.
Саме там виникла думка видавати літературний журнал „Музагет”, його назву подав Загул. Для обговорення цієї справи вони зустрічалися переважно у Михайла Жука (маляр, добрий портретист, писав також вірші). Він робив портрети усіх письменників, учасників журналу „Музагет”: Михайла Івченка, Якова Савченка, Олекса Слісаренка, Миколи Зерова... Нажаль вийшло перше (і останнє) число „Музагету” ― солідних розмірів книжка, з портретами: Тичини, Загула, Ярошенка.
Невдовзі за письменницею почали слідкувати, дізнавшись про це, вона залишила „Всевидат”. Кілька днів разом із Кончинцем пересиділи у лісовому будиночку, недалеко від Києва.
Повернувшись, Галина Журба застала зруйнований, спалений Київ, переляканих людей. Її зустрів Ніковський, попередив, що поляки залишають місто і їй потрібно дістатися станції.
Дізнавшись, що сестра Ядвіга з чоловіком і сином вже на станції, письменниця поспішила туди. Із собою вона взяла лише листи Бориса П. та зубну щітку, гадала, що через місяць повернеться. Цього дня вона залишила Київ назавжди.
Спершу живе вона в Європі, потім виїздить до США, де не полишає активної творчої діяльності.
Живе самотньо у Філадельфії в тісному помешканні небезпечного району. Уперто вимагає, щоб її твори друкувалися тільки її власним правописом, бо вважає його найдосконалішим.
Досліджуючи життя Галини Журби в еміграції, автор дізнається ще один її псевдонім ― Маврикій Іден.
У мандрах розгубила немало своїх творів, але перед самою смертю ще пробує писати. Вмираючи, заповідала, щоб її тіло зникло по дослідах в анатомічному театрі. Її не послухали, вона лягла на вічний спочинок на кладовищі в Баден-Бруку, де знайшли його її літературні колеги: Є. Маланюк, Т. Осьмачка.
Галина Журба завжди підкреслювала, що вона ― українка, хоч за хрещенням була полькою. Саме в рідному в рідному маєтку формується її любов до української мови, краси природи, побуту селян, чим буде наскрізно просякнута вся її творчість. Двадцятирічною видає вона в м. Одесі (1909), першу свою книгу „З життя”, куди ввійшли шість оповідань: „В степу”, „Сповідь”, „Жарти”, „Вовченя”, „В тайзі”, „Студент”. Теми оповідань взяті з народного життя.
Спадщина Галини Журби, хоч і не велика, але належить всесвітній скарбниці художнього слова.
Прикметною рисою творчості письменниці є змалювання селянського життя, напружений пошук ключа до таємниці буття людини. Пошук це нерідко пов’язаний з „інтенсивним переживанням”, а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя...

Едуард Адольфович Руппельт

Художник - скульптор народився 15 вересня 1926 року в селі Соболівка Теплицького району Вінницької області. Закінчив художньо-графічний факультет Орловського державного педагогічного інституту.
Працював в Соболівській середній школі вчителем образотворчого мистецтва і креслення. Учасник обласних, республіканських та всесоюзних виставок народної творчості.
Міністерством освіти УРСР нагороджений нагрудним знаком "Відмінник народної освіти".
Автор герба і прапора смт.Теплик, емблеми (значка) до ювілею 500-ліття. Почесний громадянин Теплика.
Автор проекту меморіалу Слави в Соболівці (його Ви можете побачити в розділі фото), а також герба Соболівки, який офіційно не був затверджений. Але нами використовується на цьому сайті.
18 листопада 2001року Едуард Адольфович пішов з життя, залишивши по собі, творчий слід, яким Соболівчанам можуть пишатись.
З 1952 по 1986р. Едуард Адольфович працював у Соболівській середній школі вчителем образотворчого мистецтва і креслення. Жив роботою. Однак уроки малювання чомусь вважали за другорядні. Мистецтво, мовляв, слизьке діло. Він боляче пережив це, та, незважаючи ні на що, творив.
Так народилася виставка малюнків та гравюр, присвячена 150-річчю Т.Г.Шевченка, яка з успіхом експонувалась у Гайсині, Вінниці, Києві. Як пізніше зізнається сам автор: "Поезія Кобзаря стала провідною зіркою творчого натхнення... Здається, ніколи не випити мені тієї естетичної насолоди, яку приносять твори Т.Г.Шевченка". Більше того, за цю виставку Е.А.Руппельта було висунуто на звання Заслуженого майстра народної творчості України.
Одна за одною з'являються його прекрасні скульптури, керамічні панно, мозаїки...До речі, мозаїка "Живи, Україно!" складається із 40 тисяч шматочків. Майже всі оригінали розкиданні по музеях, вдома лише невелика дещиця створеного митцем. А ще Е.А.Руппельт був учасником ІІ Всесоюзної виставки самодіяльних майстрів (1961р.).
...Його таки не забули, у 1887р. Міністерство освіти УРСР нагородило Едуарда Адольфовича нагрудним знаком "Відмінник народної освіти" за зразкову роботу по конструюванню та виготовленню навчального наочного приладдя.
В 1997 році, наприклад, став переможцем конкурсу на герб і прапор Теплика та пам'ятний значок, присвячений 500-річному його ювілею. А на 1 вересня 1998 року подарував школі, в якій працював, виставку своїх творів. Власне, це не перший його дарунок: разом з місцевим краєзнавцем, ентузіастом І.К.Фурдиком вони оформили чудовий стенд до 110-ї річниці від дня народження письменниці-землячки Галини Журби та стенд "Літературно-мистецька Тепличинна". Слід зазначити, що Галина Журба теж займає, помітне місце в творчості Е.А.Руппельта. В його майстерні вже є декілька картин та портретів письменниці, з розповіді покійного вчителя Р.А.Кравчука намалював план панського фільварку, де пройшло її дитинство... "Мистецтво - Божа благодать, яка сходить лише на окремих блаженних. Його не можна зрозуміти, пояснити, а лише осягнути серцем - як Бога. Не всім дано..."

Тетяна Василівна Яковенко

Тетяна Василівна Яковенко народилася 16 травня 1954 року в с. Соболівці Теплицького району Вінницької області.
Закінчила філологічний факультет Вінницького державного педагогічного університету ім. М.М. Коцюбинського в 1977 р, та аспірантуру при Інституті літератури ім. Т.Шевченка НАН Україну, працювала в школі.
Нині Тетяна Яковенко - кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Вінницького державного педагогічного університету, член спілки письменників України. Заміжня, має сина Олега.
Автор восьми поетичних книг та більше п'ятдесяти наукових статей з питань перекладу та сучасного літературознавства.Відмінник освіти України.
Лауреат обласної літературно-мистецької премії "Кришталева вишня" (2002) та Всеукраїнської літературної премії ім. М.Коцюбинського (2002 Вірші Тетяни Яковенко увійшли до "Антології української поезії другої половини XX століття" (Київ, 2001).
Звертаючись до творчості талановитої письменниці, не можливо не помітити її високої майстерності. Кожна поезія Т. Яковенко - це неповторний твір, який пройнятий ліричним духом, світлим образом і вишуканістю художніх образів.
Варто лише торкнутися її поезії, як плетиво тендітне казкової нічної метаморфічності заполонить і нав'яже серцю свою легку солодку мелодію змережаних барв. Поезія Тетяни Яковенко - це особлива химерна жіноча музичність, що бринить на струнах її серця та душі. І хто чує чарівну музику слів, той не залишається байдужим до її віршів.

Зупиняю цю сліпучу мить.
Зупиняю. В погляді і слові.
Хай вона в душі моїй щемить
Золотою мукою любові.
Тільки крок. Один-єдиний крок.
Чом же так нелегко і непросто?
Відпливає білий катерок.
Відплива. Ховається за острів.
Чорна хвиля літо воскреша.
Клекотить молитву чи закляття.
Чом же закривається душа
Круглими долонями латаття?
Господи! Помилуй і прости
Нам оцю дорослу обережність.
Вечоріє. Золоті хрести
Догоряють на правобережжі.
У жовтні 1998 року світ побачила збірка Тетяни Яковенко "Кольорова ніч", виткана з оригінальності та родникової свіжості. Адже характеризується вона найперше прагненням модернового стилістичного осмислення життя, незвичним синтаксисом до тепер та ідейно-тематематичною своєрідністю. Це є зверненням до віршування у формі верлібру, якому раніше не надавала такої уваги.
Вихід цієї збірки став яскравою подією у літературно-мистецькому житті Поділля, що довів утвердження поетеси на високому щаблі письменницької майстерності, бо йдеться про поезію високого художнього рівня. У міському палаці дітей та юнацтва Тетяна Василівна Яковенко керує літературно-мистецькою студією "Мережка" (1990), учасники якої роблять перші кроки в творчості. Про виникнення задуму створення "Мережки" Тетяна Василівна каже, що "... ідея створення з жаху, з жаху перед кризою освіти, мистецтва, перед байдужістю суспільства до духовних цінностей". "Господи, — думалось, - якщо ще й ми, письменники, не звернемо увагу на молодь, то хто ж нас читатиме через кілька років?". Певний шлях пройшло об'єднання "Мережка", довгий час кочуючи з місця на місце. Але доля посміхнулася: завдяки сприянню В.Д. Лесько об'єднання в вересні 90 року здобуло справжній дім — Палац дітей та юнацтва. Нині студія охоплює більше 50 школярів та студентів технікумів та вузів міста та області. Саме тут юні поети, прозаїки можуть спробувати свої сили у різноманітних жанрах, поглибити свої знання з історії української літератури, міфології, знайомляться з сучасним літературним процесом, обговорюють нові художні твори. Планом роботи студії передбачено також і проведення літературно-мистецьких вечорів, зустрічей з письменниками.
Але "Мережка" не єдиний гурток поетичного слова очолений Т.В. Яковенко. Зокрема у 1996 році на філологічному факультеті було сформовано поетичну студію під назвою "Ярославна", а нещодавно Тетяна Яковенко стала керівником ще однієї тепер уже загально факультетського літературного об'єднання "Вітрила".

Поділля, чарівне Поділля...Тут все говорить, все співає, все сміється і високо над полями злітає рідна пісня, заплітається в вербові лози і летить, летить...
То ж не дивно, що саме тут на Поділлі, при Соболівській дитячій музичній школі восени 1967р. народився вокальний ансамбль «Мрія», а з 1989р. «ЯВОРИНА».
Свята, непохитна віра в правду свого діла, щира принадність, велична, духовна краса пісні об'єднала педагога середньої школи Мудрак Олену Володимирівну і працівника будинку культури Терещук Людмилу Володимирівну, викладача і директора ДМШ Шайко Людмилу Петрівну і бібліотекаря Коваль Ліду Григорівну, викладача ДМШ Фарбішевську Наталію Василівну в одне-єдине, чисте і ніжне. Щось потаємне ворушилося в душі, прояснювало і поглиблювало його силу в акордах радощів і жалів.
Ініціатором створення ансамблю «ЯВОРИНА» була перший керівник Ярошенко Людмила Степанівна та теперішній керівник Фарбішевська Наталія Василівна.
Коли співає «ЯВОРИНА»,то здається, що бринить усе найкраще в природі: шепочуть трави, дзвенять гірські потоки, лунають солов'їні пісні їх красить професійний рівень виконання, самобутній репертуар, в якому особливе місце посідають українські ліричні та народні пісні (десь понад 30).
Народний вокальний ансамбль «ЯВОРИНА» підтримує постійний творчий зв'язок із відомим на всю Україну народним вокальним ансамблем із Прикарпаття - «Росинка».
Українські народні пісні: «Летіла зозуля», «Ой зійду я на ту гору», романс Січинського «Як почуєш вночі», «Комара муха любила», «Ой Боже, Боже, зглянься на нас», «Зоряна ніч» та багато інших пісень стали золотим фондом колективу.
Цікавих сторінок в біографії ансамблю немало. Це творчі виступи в Липецьку (Росія), Резіні (Молдавія), участь у обласних святах «Барви Поділля», Томашполю - 600, Теплику - 500 , творчі обміни з Бернадським та Христинівським районами, обласне свято Гната Танцюри (120-річчя), М.Леонтовича (100-річчя) на могилі композитора, творчі звіти Тепличчини перед вінничанами (І998р.,1999р., 2001,2003, 2004,2005р), Перший міжнародний фестиваль етнографічних регіонів, та Другий фестиваль України "Родослав" (2001,2002р.), виступ ансамблю в державному музеї народної архітектури та побуту України м.Київ (2004, 2005р.), виступ на днях культури Вінничини в м.Київ (2003р.) і багато інших. Аннсамбль «ЯВОРИНА» нагороджувався дипломами, грамотами,цінними подарунками.
Усі, хто в натхненній праці творив біографію «ЯВОРИНИ», хто душею і серцем вболівав за її свіжість і красу, хто зберіг і примножив її духовні багатства, по праву і є її творцями.